Все як було.
Точність як вдячність.
Товарних вагонів літня протяжність.
Рештки трудів і сліди оборон.
Я пам’ятаю це місто в червні,
я пам´ ятаю які невичерпні
п’ята колія, третій перон.
Осад минулого тисячоліття.
Місто, в якому сняться жахіття.
Час, що відлунює, ніби звук.
Пам’ять, прописана стисло, мов нарис.
Все наговорювалось і починалось
крізь залізничний нічний перестук.
Привиди бідності і свободи.
Вранішні ринки, порожні заводи.
Довгий, печальний, трамвайний маршрут.
Дивні слова на позначення злості.
Вісімдесяті і дев’яності.
Пам’ять, яка починалася тут.
Хроніка, значена криміналом.
Янголи харківських комуналок.
Мученики прохідних дворів.
Ніжні туберкульозні легені.
Надто освічені, надто смиренні.
Радість, якою перехворів.
Втрачене місто, кілька історій,
дух інститутських аудиторій,
небо з тривожним пташиним пером.
Слово вигнання – легке і нестерпне,
і все, що лишається після тебе –
п’ята колія, третій перон.
Лиця зі згубленого негативу.
Кілька будівель барачного типу.
Сонце над містом, початок часів.
Я пам’ятаю це дивне терпіння,
довге тривання, ранкове проміння,
кожен із обрисів і голосів.
Час говорити і час помирати.
Свідки, однолітки, емігранти,
демони споминів і сновидінь.
Хліб наш щоденний, освіта загальна,
стримана публіка привокзальна,
що переходить зі світла в тінь.
Постаті в темряві, ніби дерева.
Я пам’ятаю більше, ніж треба.
Твориться мовчазна множина.
Голос, наче остання почесть.
Нам залишаються вдячність і точність.
Вулиці, спалахи, імена.
