Хочу сказати про жіночу гідність під час війни.
На днях побачила пост, де жінки скажено накинулися на одну бідолашну, котра спитала, чи може хтось їй зробити шугарінг
“Як тобі не соромно, мала б совість…” – в такому дусі.
А я знаю особисто цю Жінку. Вона пів року тому вижила в страшній аварії і після того вирішила присвятити себе волонтерству. Два тижні війни вона активно збирала кошти і закуповувала необхідні речі військовим. А так, як фізичні та психічні ресурси не безлімітні, то одного дня вона вирішила щось зробити для себе – маленька турбота про тіло, щоб отямитися, щоб підзарядитися.
Натомість на неї вилили відро помиїв.
Ще одна дівчина запитала в мережі, чи можна де купити нитки, вона б хотіла заспокоїтися вишивкою, бо втрачає зв’язок із реальністю через надмірний стрес. Також почула, що дурна і безсовісна.
Інша виїхала за кордон. У неї нема дітей. Себе схотіла врятувати – їй написали, що вона “фу, криса, яка втікає”
Ще інша досі сидить в місті з дітьми – теж неправильна, їй плювати на безпеку своїх дітей.
Цей список довгий. І критикують, ображають саме жінки! Серед коментаторів жодного чоловіка. Чоловікам не до цього.
З точки зору психології, для українок не є новим внутрішньоусобне цькування жінками одна одної.
У нас порушена культура жіночої взаємопідтримки.
Що ж, саме час її відроджувати.
Пропоную нам негайно закрити роти, коли хочеться сказати щось колюче, не знаючи подробиць. Надмірно важко всім і нікому не солодко.
Якщо вдасться не гнобити одна одну, це дасть нам більш безпечне приймаюче середовище.
“У мене була істерика через суп”, – пише українська біженка. – Я добиралася Польщі три доби, була виснажена вкрай. Коли польські волонтери лагідно до мене заговорили і дали бульйон, вкрили пледом, я від несподіваної ніжності плакала водоспадом”.
Не робіть подвигів, якщо не можете. Зараз в більшості стадія психо-емоційного виснаження. Будь-яке гостре осудливе слово для когось може стати останньою каплею від падіння в емоційну яму. Тому що в стані стресу люди дуже вразливі.
