Усіх врятувати неможливо

Він сидів біля кухонного столу, заставленого якимось брудним посудом, тримав у руках палицю і дивився на мене, як на прибульця.

– Пані Галина тут проживає? – нарешті спитав я, одночасно намагаючись тамувати подих від повітря, що здавалося абсолютно непроникним, настільки воно було насичене запахами немитого тіла, нечистот і залишків їжі.

– Що? Не чую. Кажіть голосніше, я майже глухий

Andrii Piven повторив своїм басом запитання гучніше, але це на діда не справило жодного враження.

– Ви збираєтесь на евакуацію? На Київ? – вже закричав я.

– Ні, я тут лишаюсь.

– Чому?

– Чекаю, поки мене заберуть.

– У Вас є рідні в інших містах?

– Так.

– У Вас є з ними зв’язок?

– Ні, та я сиджу чекаю на них.

– Коли?..

– Я не знаю. Але ж вони мене мають забрати. Мусять. Я давно сидю чекаю.

Ми з Андрієм перезирнулися, бо окрім нас нікого тут не буде.

Нікого.

І чекає він, напевне, вже з початку війни.

Його не було у списках на евакуацію, за ним ніхто не дзвонив.

Ми випадково на нього натрапили, коли шукали його сусідку пані Галину, за якою нас направив її син.

Взагалі все починалося непогано.

На годиннику 13.11, остання евакуація на сьогодні, бо режим тищі, обіцяний орками (яким би оксюмороном це не було), закінчувався о 14.00.

Однак коли ми прибули до під’їзду, почалися перші прильоти мін.

Поки далеко, але діри розміром з квартиру у висотних будинках яскраво демонстрували можливі перспективи перебування в цій частині міста.

Стрімголов (як це можна зробити у броніках) злетівши на 7-й поверх, ми вперлися у зачинені двері тієї жінки і я машинально штовхнув сусідні.

Там ми з дідом і зустрілися.

– У Вас є номери рідних? Збирайте речі, документи, поїхали.

– Там на тумбочці гляньте. Я готовий до від’їзду, – дід поплескав себе по внутрішній кишені, де, як потім з’ясувалося, був паспорт і пенсійне та вказав на чоботи. – Я готовий і я чекаю, поки вони мене заберуть.

Я просто вийшов з кухні.

Мене накрило.

Від усього.

Від далеких вибухів, від смороду, від усвідомлення того, що хтось лишає замкненими кішок та собак, а хтось – своїх старих.

Я пішов до тумбочки і знайшов номери телефонів трьох жінок – чи-то дочок, чи-то сестер.

Заніс його на кухню, де Андрій вже взував діда у черевики.

– Ой, у Вас же поламана нога??? Тут гіпс… Антоне, подай інші черевики, він в ці не влізе.

Подав, а сам в голос зачитав список номерів:

– Ваші рідні – це Ірина, Олена і Марина?

– Так, – очі діда засяяли, – це вони вас за мною прислали? Вони на мене чекають?

– Так… – мляво збрехали ми синхронно з Андрієм. – Вони вже чекають на Вас у Києві. Там же медики, військові. Там добре, тепло, вода, електрика, чистий одяг…

Він з Андрієм спускався цілу вічність.

7-й поверх.

Клятих 140 чи скіки там сходинок.

За цей час прильоти стали ближчими.

За цей час я встиг знайти Галину у сусідньому під’їзді, а також паралізовану жінку у приватному секторі.

Її покинув син і племінник.

Вона лежала під горою ковдр, поруч пляшка з водою, якісь пігулки.

На неї мені вказав здоровань з сусідньої багатоповерхівки.

Він весь час плакав, коли пояснював, як їй важко і що вона тут просто сама загине.

– Я не хочу евакуюватися, я помру тут, – категорично мовила вона на мою стандартну розповідь хто ми і нащо приїхали.

– Я зрозумів, – відповів я на непоставлене здорованем питання, – поїду на міст шукати бус і ноші, бо у нас тут тільки маленький седан. Її треба забирати. Ми повернемося. Ми повернемося.

Але ні.

Ми не повернулися.

Дід спускався занадто довго.

Як міг, але занадто.

Ще встиг дорогою розповідати, що з нього старого і взяти нічого, тому краще викиніть його десь тихо в кар’єр, ніхто і не дізнається.

А потім, вже біля мосту, почали лягати міни.

Галина накривала діда своїм тілом, ми втискалися в асфальт, рахували секунди і… вчилися слухати небо.

Оцей далекий “чпок” – це вихід снаряду зі ствола.

“Фррр” – летить.

Потім тиша.

Найтягучіша у світі тиша, яка триває лише мить, але за яку ти втигаєш всередині себе цілковито проговорити фразу:

“Оце вже по тебе чи ще ні?”

Зрештою “бах”.

Якому радієш, бо почув, а отже це не фініта ля комеді.

“Що ми кажемо богу смерті? Не сьогодні” (с)

А потім… а потім ті самі янголи Ірпеня – медики на мосту – абсолютно карколомно під канонаду вибухів тягнули діда через річку в свою швидку, щоби домчати до Києва.

Навколо все рвалося, прильоти зносили будівлі вщент, а вони бігли з дідом і не кидали його.

Двері швидкої закрилися, машина зірвалася з місця і зникла з поля зору.

Я спустошено дивився на Ірпінь з краю урвища і згадував слова Юлія Паєвська, що “усіх врятувати неможливо”.

Так само мовчки ми з Андрієм поїхали на Київ.

….

На Академмістечку дід сидів в інвалідному візку, оточений аж трьома МНСниками, які вже додзвонювалися його рідні, переписували дані паспорта та фотографували.

В руках він тримав гарячий чай і здавався трохи ошелешеним.

Ні, серйозно, ви – громадяни України – можете пишатися нашим ДСНС.

Тихим неквапом, але ми дісталися рівня розвинених країн, коли в разі чого вони і обігріють, і нагодують, і розмістять, і рідних знайдуть.

Незважаючи на вік, стать, національність, релігію, кількість днів без душу чи ванної, статків і рівня роздратування.

Обабіч на стільці сиділа пані Галина, плакала і губами мені прошепотіла, що на тому кінці дроту – син.

Я усміхнувся.

Вперше за ці півтори години.

Перевірили з Андрієм повідомлення, де хтось дякував за евакуацію, хтось повідомляв, що рідні самі вийшли чи їх хтось ще вивіз.

Згадав, що ми вивезли в багажнику авто з десяток котів бабусі, яка дивилася за домашніми улюбленцями усіх сусідів.

Бабусю теж вивезли, звісно.

Вперше в нашій історії вивезли домашнього щура.

Але я не можу потішити вас хеппіендом.

Ані через залишену жінку, ані через вбитого біля мосту журналіста, з яким ми неодноразово перетиналися і вже віталися.

На мосту взагалі всі одне з одним вітаються.

Міст життя чи як його там тепер називають.

Я не знаю, що в голові у росіян і нащо вони принесли таке горе на нашу землю, але всі вони мають повиздихати.

Їм має бути максимально боляче, хоч вони і не допетрають, за що.

А так…

Коли буде черговий зелений коридор – ми продовжимо.

І ще.

Не потрібно нам дякувати.

Дякуйте Збройним Силам України.

Виключно завдяки їхнім зусиллям нам вдається робити свою роботу.

Виключно завдяки ЗСУ.

Майте якомога спокійніший день.

Антон Сененко